Це неординарна постать для сучасного українського культурного простору.
Попри визнання, звання Заслуженого діяча мистецтв України та членство у національних спілках письменників й кінематографістів, він залишається людиною, яка свідомо уникає публічного пафосу. У цій статті на kropyvnytski.com.ua відкриємо багатогранний світ Олександра Жовни — видатного українського письменника, кінорежисера та дефектолога, а також дізнаємось, як тридцятилітній досвід роботи з дітьми з інвалідністю вплинув на його творчість, та чому митець свідомо обрав життя в провінції замість столичної метушні.
Світ «інших», який навчив бачити головне
Історія Олександра Жовни не схожа на типовий сценарій літературного становлення. Він народився 15 лютого 1960 року в невеликому Новомиргороді на Кіровоградщині — далеко від великих культурних центрів. Освіту здобув у Київському педагогічному інституті імені М. Горького (сьогодні — Національний педагогічний університет імені Михайла Драгоманова), обравши дефектологію — напрям, що вимагає не лише знань, а й особливої внутрішньої витримки.
Здавалося б, після навчання логічним кроком могла стати кар’єра в столиці. Але Жовна зробив інший вибір. Він повернувся додому і фактично змінив не лише географію свого життя, а і його сенс. На початку 80-х років він почав працювати вихователем у дитячому будинку-інтернаті для дітей з інтелектуальними порушеннями.
Це середовище стало для Олександра не просто місцем роботи, а досвідом, який глибоко вплинув на світосприйняття і згодом на тексти. Його проза, стримана, іноді болісна, позбавлена зайвих прикрас, виростає саме з цієї щоденної взаємодії з людьми, яких суспільство часто не помічає.
«Тут починаєш вчитися відчувати серцем. Ці люди — з маленьким розумом, але з дуже великим серцем», — каже Олександр.
Жовна не намагався ідеалізувати своїх підопічних, але бачив у них те, що часто втрачається у звичайному світі. Він називає їх «дітьми Сонця» — людьми, які не схожі на інших, але дивовижно схожі між собою у своїй відкритості. У них немає звичної соціальної жорсткості, підлості чи масок — лише пряма, іноді незахищена щирість.
І саме ця щирість, за його словами, тримає його в професії десятиліттями. Мало того — вона дає матеріал для письма. Адже, як зізнається Жовна, йому важливіше говорити з ними, щоб потім мати що сказати всім іншим.
Між світами його прози
Олександр Жовна прийшов у літературу тихо — з коротких оповідань, які спершу писав російською. Один з перших текстів, створений ще у студентські роки, мав назву «Сапієнс» — слово латинського походження, що означає «розум». Згодом він відмовився від цієї мовної траєкторії й перейшов на українську — не як на інструмент, а як на природне середовище, у якому мислить та відчуває.
Твори Олександра Жовни з’являлися на сторінках провідних літературних журналів — «Дзвін», «Дніпро», «Кур’єр Кривбасу», «Вежа». І щоразу це була проза, яка не прагнула сподобатися, а швидше — зачепити, іноді навіть вивести читача з рівноваги.
Автор не обмежує себе рамками одного жанру. Його тексти — це постійний пошук форми, в якій можна передати внутрішню напругу людини. Від ранньої «Партитури на могильному камені» (1991) до пізніших творів на кшталт «Її тіло пахло зимовими яблуками» (2008) — це шлях углиб, а не назовні. Окреме місце займає оповідання «Маленьке життя» (2004), яке згодом увійшло до шкільної програми — рідкісний випадок, коли складна, психологічно насичена проза знаходить місце у навчальному каноні.
Критики нерідко називають Жовну «письменником потойбічного», і це визначення звучить не як метафора, а як спроба пояснити його особливий стиль. Його тексти балансують між неореалізмом, екзистенціалізмом та неоромантизмом, але жодному з цих напрямів не належать повністю.
У центрі його письма — людина в граничному стані. Його цікавлять не стабільні характери, а тріщини: моменти, коли почуття виходять з-під контролю, коли поведінка наближається до афекту, коли звичні моральні орієнтири зникають.
Коли слово стає кадром
Перехід Олександра Жовни в кіно виглядає майже закономірним. Його проза — образна, щільна, побудована так, ніби вже готова до екранізації. Тому не дивно, що спершу він заявив про себе саме як сценарист, і досить швидко його тексти зацікавили режисерів.
За його творами зняли кілька помітних фільмів. Серед них — «Партитура на могильному камені» (1995-1996) у постановці Ярослава Лупія, «Ніч світла» (2004), яку за мотивами «Експерименту» екранізував Роман Балаян, а також «Секонд-хенд» (2005), знову ж таки у співпраці з Лупієм. Це був період, коли Жовна довіряв іншим режисерам інтерпретувати свої історії й спостерігав, як вони змінюються, переходячи з тексту в зображення.
Згодом цього виявилося замало. Олександр захотів не лише писати, а й керувати тим, як саме історія виглядатиме на екрані. Так Жовна прийшов у режисуру. Його дебютом стала екранізація власного оповідання «Маленьке життя» у 2008 році — камерна, але дуже точна спроба перенести внутрішній світ персонажів у візуальну площину.
Пізніше з’явилися більш масштабні роботи. Повнометражна «Історія Лізи» (2019) стала важливим кроком у спробі осмислити життя людей із синдромом Дауна без стереотипів та спрощень. А психологічна драма «Сашенька» (2021-2023) продовжила цю лінію — уважного, іноді болісного погляду на людину в її вразливості.
Сам Жовна говорить про кінопроцес не як про ремесло, а як про щось значно менш передбачуване. Для нього це досвід, у якому трапляються речі, що складно пояснити раціонально. Він не раз згадував, як під час знімання необхідні для сцени обставини виникали самі собою — наприклад, раптовий дощ у момент, коли його не могли забезпечити технічно. Такі збіги він сприймає як знак чи то підтримки згори, чи то втручання «доброго потойбіччя», яке, здається, супроводжує його не лише в літературі, а й у кіно.
Тиша, яка пише тексти
Олександр Жовна не шукає великого міста, і це свідомий вибір, а не обставини. Він живе у Новомиргороді й не поспішає змінювати цю точку на мапі на щось гучніше й престижніше. Для нього важливіше інше — можливість залишатися наодинці з думками, без зайвого шуму й поспіху, які неминуче приходять разом зі столичним ритмом.
Саме тут, у знайомому з дитинства просторі, він знаходить той внутрішній спокій, без якого не народжуються його тексти. Своїм місцем сили Жовна називає Салган — тиху природну місцину між озером Лонго та річкою Велика Вись.
Жовна не відчуває потреби бути частиною столичного культурного кола і не переймається тим, як це виглядає зовні. На зауваження про можливу провінційність він відповідає з легкою іронією. Згадуючи слова письменника Богдана Жолдака про те, що всі провінційні автори насправді живуть у Києві, Жовна ніби перевертає цю логіку:
«Щоб не стати провінційним письменником — варто жити в провінції».
І в цьому парадоксі є своя правда. Бо іноді саме віддаленість від центру дозволяє краще почути себе і сказати щось по-справжньому важливе.
Людина за межами жанрів
Олександр Жовна рідко вкладається в одну роль. Письменник, сценарист, режисер, дефектолог — кожне з цих визначень описує лише частину його життя, але не пояснює його цілком. Поза професійними рамками існує ще один вимір — приватний, уважно зібраний з речей, які для нього не менш важливі, ніж тексти чи фільми.
У цьому світі є старовинні предмети й ікони, які Олександр колекціонує не як експонати, а як носії часу. Є ретроавтомобілі, яким він повертає життя, ніби намагається зупинити або принаймні сповільнити рух історії. Є риболовля й полювання — заняття, де важливі не результати, а стан зосередженості й тиші.
Все це, на перший погляд, розрізнене, поступово складається в одну логіку — спосіб бачити світ уважніше, повільніше, глибше.
Попри складність і часом трагічність сюжетів, які він створює, у центрі його світогляду залишається віра в катарсис. Жовна працює з болем не як з сенсацією, а як з матеріалом для внутрішнього очищення. Його мистецтво часто нагадує точний розріз — холодний, уважний, без зайвих жестів. І саме в цьому розрізі відкривається те, що зазвичай приховане: людські страхи, вразливість, самотність та співчуття.
Це не комфортне мистецтво. Але воно залишає після себе те, що рідко дає сучасна культура — відчуття глибшого розуміння людини, навіть тоді, коли це розуміння болісне.