Колись вони були найбільш бажаними гостями на сценах великих українських міст, а їхні імена знали за межами країни. Щоб подивитися вистави, створені за участі цих акторів, до Єлисаветграду приїздили гості з далеких куточків Російської імперії. Імена відомих акторів Заньковецької, Саксаганського, Тобілевича, Карпенка-Карого та Садовського досі на слуху у сучасних кропивничан, а на честь творчого керівника знаменитої акторської трупи навіть перейменували наше місто! Більше на kropyvnytski.com.ua.
Про творче становлення місцевих, а згодом – світових знаменитостей та їхній вплив на формування української культури розповідає Суспільне.
Його називають батьком українського театру
Таку роль відвели Марку Лукичу Кропивницькому, уродженцю села Бежбайраки, що на Кіровоградщині. Майбутній митець народився 22 травня 1840 року в родині творчо обдарованої, але не дуже відповідальної жінки. Вихованням хлопчика займався батько, але коли Марко підріс і постало питання здобуття освіти, його довелось відправити до Бобринецької повітової школи. Там юнак знаходився в оточенні родичів-музикантів і вже тоді чітко вирішив: його подальша доля буде пов’язана з музичним мистецтвом.
Після закінчення школи та не тривалих мандрівок Україною Кропивницький разом з колегами стає на шлях просвітницької діяльності. Разом з Іваном Тобілевичем, Григорієм Квіткою-Основяненком та акторами Соболєвими Марко ставить вистави у Бобринці. Згодом разом з Іваном Тобілевичем переїжджає до Єлисаветграда, де швидко вливається у склад місцевої акторської трупи.
«140 років тому на сцені Єлисаветградського театру, нині імені Марка Кропивницького, відбулась перша вистава першого професійного українського театру. Ще його називали “театр корифеїв”. Його засновник – письменник і драматург Марк Кропивницький», – повідомляє Суспільне.
За сприяння Кропивницького було створено перший український театр, який називають театром корифеїв. Разом із Панасом Саксаганським, Миколою Садовим, Марією Заньковецькою та Іваном Тобілевичем Марко Лукич зміг не тільки створити унікальну трупу, учасників якої «збирав» як унікальних самородків по різним куточкам України. Актори швидко потоваришували і вписали свої імена золотими літерами в історію нашого міста.
Як Кропивницький боровся за українську мову на сцені
Офіційно використання української мови на сцені, зібраннях та виступах було заборонено Емським указом. Але Марко Лукич часто «закривав очі» на такі заборони і по крихті виборював право рідної мови на існування на всіх політичних і культурних рівнях. Одного разу на вечорі вшанування пам’яті Тараса Шевченка Кропивницький виконав пісню «Реве та стогне Дніпр широкий» (до речі, тоді вона була виконана вперше на широкий загал). Виступ виявився настільки вдалим, що публіка підхопила слова пісні і співала її як гімн. Жандарми з арештами не забарилися і були в місці зібрання патріотичної публіки ще коли збори не закінчилися. Але патріоти не перестали співати і загальними зусиллями виштовхали незваних гостей із зали. Тоді Кропивницькому вдалося уникнути арешту тільки завдяки великій любові публіки. Масштабні соціальні бунти в губернії на той час були не потрібні.
Марко Кропивницький у своїх творчих патріотичних поривах часто робив речі, які не пробачаються жодному іншому акторові. Можливо, таємниця успіху криється в особливих довірливих стосунках з імператором Олександром ІІІ, який свого часу пропонував нашому земляку отримати головну роль в Петербурзі, в імператорському театрі. Така пропозиція відкривала перед Марком Лукичем перспективу забезпеченого життя та світового визнання. Проте обдарований чоловік відмовився прославляти російськомовну сцену, обравши інший шлях. Він став батьком саме українського професійного театру. Трохи згодом він отримає від імператора дозвіл ставити вистави рідною мовою і тоді прославляти цінності українського народу можна буде вже відкрито, з великої сцени.
Новаторство та нерозривний зв’язок з Єлисаветградом
Де б не виступав Марко Лукич, усе життя його тягнуло на батьківщину. Найбільш перспективним в регіоні був Єлисаветград. Саме там у другій половині позаминулого століття виникла потреба створення «зимового» театру, бо до того вистави проходили просто просто неба чи в тимчасових приміщеннях. Як тільки імператор дозволив ставити вистави українською, Кропивницький включив до репертуару багато п’єс за творами дореволюційних письменників – Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Івана Карпенка-Карого, Михайла Старицького. До речі, саме без цих п’єс не минає щорічне відкриття театрального сезону у нашому місті.
Унікальність таланту нашого земляка полягає не тільки в тому, що він міг створювати шедеври на сцені. Перед цим Кропивницькому-режисеру довелось проробити складну роботу – знайти талановитих акторів по різним куточкам імперії і вмовити їх приїхати до Єлисаветграда. Під його керівництвом минуло зіркове становлення Миколи Садового та Марії Заньковецької, яка прославила вистави Кропивницького на весь світ завдяки ролі Наталки Полтавки.
Актор та режисер Кропивницький у спогадах нащадків і сучасників
«Марко Лукич був цікавим оповідачем, жартівником та вигадником. У колі рідних та друзів не вщухали його оповідки про комічні ситуації, в які він потрапляв із побратимами по славнозвісному театру корифеїв, що став відомий усьому світу як перший національний класичний театр», – ділиться спогадами онук відомого драматурга Ігор Кропивницький.
А ось як відзивалась про зіркового наставника акторка трупи Кропивницького Софія Тобілевич: «Не можна забувати, що той потрійний труд, який виконував Марко Кропивницький бувши драматургом, актором і режисером, а також вчителем цілого гуртка молодих акторів, що цей труд вимагав нелюдських сил, надзвичайного напруження енергії, нервів і здоров’я. Всі актори, яким він допомагав опанувати технікою гри на сцені, всі його учні, не виключаючи Садовського і Саксаганського, були закохані в Марка Кропивницького як в актора, наставника і великого режисера».
Марія Заньковецька – театральна зірка минулого часу, на яку рівняються молоді актори
Бути як Заньковецька – значить не просто володіти відточеними навичками на сцені, а народитися вже обдарованою. Хоча, важко сказати, що слава і визнання «йшли» до Заньковецької лише по праву народження. Нелегка доля талановитої жінки, яка потрапила до Єлисаветграда за парадоксом обставин, досі вражає дослідників її біографії.
До нашого міста Марію привіз Микола Садовський. Спочатку він «відбив» її у російського воєнного, який намагався заборонити дружині виступати на сцені, а потів влаштував знайомство з Марком Лукичем. Мрією дитинства Заньковецької була акторська кар’єра. Але спочатку батьки, а потім і авторитетний чоловік намагалися довести майбутній акторці, що виступати для когось – то заняття, яке «не пристало» дівчині з пристойного роду. В часи, коли діяв Емський указ, дозвіл «Будеш виступати, лише коли офіційно дозволять грати на сцені українською» означав «ніколи». Та коли імператором було підписано офіційний документ, що дозволяє ставити вистави українською, Марія показала чоловікові його письмовий дозвіл, який колись витребувала з нього жартома.
Акторська трупа Кропивницького сприйняла дівчину не відразу. Мало хто вірив, що ця занадто молода, занадто худорлява та занадто непримітна «акторка» зможе показати шанованій публіці хоча б щось вартісне. Але вже з першого виступу в ролі Наталки Полтавки Заньковецька полюбилася Єлисаветградцям. Цей образ жив із нею до кінця її днів, а у п’єсах за мотивами повістей Котляревського Марія грала до останнього дня своєї кар’єри.
На сцені єлисаветградського театру минув найяскравіший період життя Заньковецької, в якому були нові друзі, визнання, кохання, зради і солодкі сльози примирення. Її ім’я тісно пов’язане з культурною історією нашого обласного центру, а світлини прикрашають стіни музично-драматичного театру.
Микола Садовський – яскравий представник театру корифеїв з Єлисаветградщини
Він був одним із перших, з ким Марко Кропивницький будував підвалини професійного театру. Садовський – одна з ключових фігур у групі відомого наставника. Микола Карпович разом з Панасом Саксаганським, Ганною Затиркевич-Карпінською та Марією Заньквецькою під керівництвом Кропивницького вперше презентували публіці вистави «Бондарівна», “Розумний і дурень”, “Мартин Боруля” Карпенко-Карого. В такому ж складі актори 1887 року вирушили складати особливий у житті театральної трупи іспит – виступати на сцені Московського малого театру. Чи варто наголошувати, що ця подія стала однією з ключових, які привели українських корифеїв до можливості вільно користуватися рідною мовою на великій сцені?
Професійне і творче становлення Миколи Карповича Садового відбулося саме в Єлисаветграді. Трохи пізніше він відділився від трупи Кропивницького і створив власну, але вже в столичному театрі. Після Києва був Львів, де наш земляк разом з Марією Заньковецькою очолювати театр «Руської Бесіди». Отож, про талановитого вихідця зі славного Єлисаветграда не тільки почули на західній Україні; там він всіма доступними театралові засобами просував українську культуру і закликав до громадянської свідомості.
Творець легендарної п’єси «За двома зайцями» Михайло Старицький
Хоч родом Михайло Петрович з Полтавської губернії, але його найбільш плідні творчі роки, як і у багатьох культурних просвітників того часу, минули на Єлисаветградщині. Бо саме тут була можливість втілювати свої творчі ідеї на великій сцені. Найвідоміші драматичні твори соціально-побутової тематики – «Не судилось» (1881), «У темряві» (1893), «Талан» (1893). «Гран прі», без сумніву, належить повістям «За двома зайцями» та «Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці» (1890). Вистави по мотивах повістей Старицького збирали аншлаги у стінах театру.
Згодом Михайло Петрович приймає рішення відокремитися від трупи Марка Лукича Кропивницького і створити власну. Зібрану групу молодих акторів Старицький назвав «малечею». «Малеча», яка за два роки розрослась до великого колективу, у складі якого було більше ста учасників, швидко завоювала симпатії місцевих поціновувачів театру. Найбільш улюблені єлисаветградцями вистави – “Чорноморці”, “Ніч під Івана Купала”, “Різдвяна ніч”.
Без перебільшення можна сказати, що твори Старицького зайняли почесний куточок у серцях навіть тих наших сучасників, які не цікавляться ні театром, ні українською літературою, ні акторською справою. Бо хіба ж хтось з нас не полюбляє знаменитий мюзикл «За двома зайцями» чи «Різдвяну ніч», без яких важко уявити звичне українцям новорічне дозвілля?
Панас Саксаганський (Тобілевич)
Панас Карпович – один із яскравих представників театру корифеїв, чиї творчі погляди були сформовані під наставництвом Марка Кропивницького та Миколи Старицького. Згодом Саксаганський, крім гри в театрі, відкрив в собі педагогічні здібності і навчав молодих акторів театральним тонкощам. Роль, що принесла Панасу Карповичу популярність, дозволив зіграти саме Марко Лукич Кропивницький. Під час першої постановки «Наталки Полтавки» у Єлисаветграді «загорілося» багато нових зірок. У трупу Кропивницького Саксаганський потрапив 1885 року. Через три роки після відокремлення Миколи Садовського від основного складу корифеїв Старицький послідував за ним до Києва. З 1890 по 1909 рік був очільником «Товариства русько-малоросійских артистів».
На столичній сцені видатний актор із Єлисаветграда просуває не тільки українську культуру. Він був практично незмінним по ролях Франса Моора («Розбійники» Й. Шиллера), «Урієль Акоста» К. Гуцкова та «Отелло» Вільяма Шекспіра.
Іван Карпенко-Карий та його роль в професійному українському театрі
Завдяки діяльності Івана Тобілевича (справжнє прізвище) українська культура та драматургія зокрема поповнилися чудовими пєсами. Написаними в сатиричному жанрі. До цього творчі продукти в жанрі комедії серйозно не обговорювалися та, тим більше не презентувалися на професійній сцені. Найвідоміші твори, що стали взірцем не тільки української, але і світової класики – «Мартин Боруля», «Сто тисяч», «Хазяїн». Комедії Івана Тобілевича – окремий жанр української літератури, на основі якого були створені найвизначніші п’єси Садовського та Кропивницького. Свідченням того слугують спогади самих акторів.
Тобілевич не тільки допомагав ставити вистави у Єлисаветграді та писав твори, що лягали в основу багатьох сценічних шедеврів. Як представник корифеїв славу про наше місто Карпенко-Карий доносив до київської та львівської громадськості. Він був чудовим режисером та театральним критиком, виховав конкурентоспроможне покоління акторів і залишив вагому творчу спадщину.
Як Єлисаветграду поталанило зі славнозвісним театром корифеїв
Важко знайти жителя Кропивницького (Кіровограду), який не чув словосполучення «театр корифеїв». Майже у всі часи існування міста співгромадяни могли бачити рекламу театру на афішах, чути по радіо та він знайомих. Але чому саме «корифеї»? Хто такі ці корифеї і звідки пішов цей термін? Дехто вважає, що це слово є означенням першопрохідців, які власними силами прокладали стежину для майбутнього покоління українських акторів. Насправді ж термін «корифей» походить з давньогрецької культури. Так називалися театральні діячі в грецьких театрах, які були «зв’язними» між акторами на сцені і публікою. Вони допомагали глядачам розуміти суть дійства, що відбувається на сцені. Після кожного акту корифей одним-двома реченнями підсумовував сказане акторами, щоб глядачам було легше зрозуміти виставу.
Чим наші єлисаветградські корифеї схожі на давньогрецьких? Завдяки їм україномовна публіка отримала можливість насолоджуватися театральним мистецтвом. Трупа Кропивницького давала вистави не лише в Єлисаветграді, але й по невеличким повітовим містечкам. Там збиралася публіка з «глибинки», яка навіть не завжди розуміла «імперську» мову. Такому контингенту була рідною та зрозумілою українська мова в побутовому форматі.
Так Кропивницький, Старицький, Садовський, Саксаганський та інші привчали населення нашого краю до високого мистецтва без потреби «ковіркати» уяву, штучно експлуатуючи російську мову в українському побуті. Наші корифеї були своєрідними провідниками між простим людом та високим мистецтвом. Цим не можуть не пишатися сучасні кропивничани, адже ми живемо на історичній землі з багатою культурною історією.