Борис Чамлай – кіровоградський гуморист минулого століття 

Борис Чамлай – представник плеяди унікальних письменників. Унікальних, бо писати так, щоб перевидавали десятиліттями, може не кожен. Цьому авторові не потрібно було писати десятки книг, щоб «промелькатися» на полицях книжкових магазинів і, таким чином, запамятатися читачам. Навпаки, Борис Феоктистович за своє життя видав усього три книги, але їх тираж – близько ста тисяч примірників – вражає навіть авторів сучасних бестселерів. Народився талановитий байкар у 1931 році у селі Розкішне Голованівського району, що на Кіровоградщині. Усе життя працював в рідному регіоні, але писав з такою інтелектуальною глибиною та чуттєвістю, наче об’їздив увесь світ. Більше на kropyvnytski.com.ua.

Любов до життя, винесена із важкого дитинства

Дитинство в багатодітній родині протікало на фоні всіх «принад» радянського режиму. Крім Бориса в сім’ї Чамлаїв було ще шестеро дітей, тож часто старшому Борі доводилось вигадувати, як потішити молодших. Очевидно, навик римування та любов до гуморесок сформувалися ще в шкільні роки. Родині довелось пережити голод та роки війни, розкуркулення та колективізацію. Проте усі ці жахи, принесені на українську землю червоним режимом, не змогли відбити у хлопчика прагнення отримувати задоволення від звичайних речей. Разом з однолітками Борис пас табуни коней у нічних полях, розпалював багаття та придумував моторошні історії, досхочу купався в прохолодних водах літніх ставків, що оточували село Розкішне.

У 1938 році Борис Чамлай пішов до першого класу Розкошанської школи. Першою вчителькою була Розалія Павлівна Журавська. Вона доклала багато зусиль, аби розвинути у Борисові любов до мистецтва, літератури та української культури. Хлопчик полюбляв казки, але разом з тим захоплювався творами Тараса Шевченка. Важко було навчатися у роки війни, адже родина ледве виживала. Батько пішов на фронт, а старшого брата забрали до німецького трудового табору. З молодшими дітьми часто залишався Борис, бо мати, Чамлай Ганна Марківна, повинна була годувати родину.

Легше стало після війни: батько, Чамлай Феоктист Данилович, повернувся з фронту і був обраним головою місцевого колгоспу. На колгоспних полях працювала і мати, тож навіть під час навчання у школі Борис часто допомагав батькам поратися з «народним» господарством. Здавалося б, в таких умовах про мистецтво думати ніколи, але школяр встигав писати замітки і гуморески про односельчан, які надсилав до районної газети. 

Улюбленими авторами хлопчика були Степан Олійник та Степан Руданський. У них Борис перейняв легку жартівливу манеру віршування. Тож коли юнак після закінчення школи вступив до Кіровоградського педагогічного інституту, то в колектив поціновувачів літератури влився вже із власним стилем.

Перші «кислиці» та початок творчості

З початком кіровоградського періоду (точніше – з переїздом до міста) Борис налагоджує зв’язки з багатьма молодими обдарованими людьми та досвідченими літераторами, яких зустрічає в літературній студії «Кіровоградський степ». Вже тоді хлопець обрав для себе лаконічний літературний жанр, у якому «творив» до кінця життя. Дехто з колег зазначав, що короткі замітки, які часто з’являлися у місцевих журналах, такі ж лаконічні, як і Борисова манера говорити в реальному житті. Хлопець не був багатослівним, проте у кількох словосполученнях умів описати глибину ситуації.

«Навчання в педагогічному інституті – то вже зовсім інший рівень», – так собі думав юнак, чиї «шкільні» вірші та гуморески багаторазово друкувалися в районній газеті. Будучи студентом Борис Чамлай налагоджує зв’язки з видавництвом «Промінь», яке у 1974 році друкує його першу повноцінну літературну збірку «Кому сняться кислиці».

«Пише молодий гуморист коротко і влучно, намагаючись з першого пострілу «накрити» ціль. Його твори не тільки викривають ті чи інші недоліки, а й утверджують хороші риси в людському характері», – пише літературний критик В. Чемерис у анотації до книги.

«Ментальність диявола» та критика Москви

Після «Кислиць» Борис Чамлай працював над збіркою байок «Власна думка». Друга книга була видана 1985 року, та найбільше читачам запам’яталась «Ментальність диявола». Це літературне творіння побачило світ у 1999 році, наприкінці життєвого шляху автора. В коротких віршованих творах Борис Феоктистович змальовував ментальність земляків, природу та повсякденні життєві ситуації. Автор «рубав» правду для тих, хто був готовий її почути і побачити. Подібно до «Власної думки», яка вийшла стотисячним тиражом, «Ментальність диявола» теж швидко розлетілася на цитати. Цю книгу випустило у світ Кіровоградське Центрально-Українське видавництво.

Критика, яка ховалась у віршованих рядках Бориса Чамлая, м’яко підсвічувала недоліки пересічної людини та висміювала лінь, брехню, невігластво та жорстокість. З більшим сарказмом Борис Феоктистович критикував все, що стосувалось радянської влади. Коли Україна здобула незалежність, у автора запитали, чи не стало йому бракувати прототипів для гуморесок. Борис Феоктистович зізнався, що після політичного відмежування рідної країни від залишків РСР об’єктів для висміювання стало тільки більше:

«Раніше, скажімо, Москву не можна було критикувати, а зараз – будь ласка», – таку відповідь автора знаходимо на сайті «Кропивницький час-тайм».

Серед популярних творів, що вийшли з-під пера Бориса Феоктистовича – «Дарунок», «У лікаря», «Запамятай», «Інтерв’ю», «Про особистість». Наприкінці минулого століття міські журналісти запитали автора, чи не збирається він писати прозу. Борис Феоктистович пожартував, що «прозу життя» пише увесь час, а стосовно лірики – щось подібне він писав настільки давно, що навіть сам у це не вірить. Але ліричні твори таки знаходимо у творчому багажі автора. До прикладу – вірш «Спогад», присвячений рідному селу. 

На запитання, який твір, на думку автора, йому здається найбільш вдалим, Борис Фектистович відповів, що вони всі вдалі. Чоловік не писав “для архіву”, усі твори він випускав для широкого загалу і не боявся залишитися кимось не зрозумілим. Також не залишав “чорновиків” – не опублікованих доробок. Усі гуморески автора були лаконічними, як і його манера говорити, але ємкими за змістом. Кожна байка отримала своє життя на сторінках місцевих газет або збірки. Але з особливою теплотою автор згадує студентський період, коли публікувався на сторінках “Кіровоградського степу”. Бажання ділитися власною творчістю з публікою винесене з дитинства, коли школяр відправляв до районної газети “Промінь” кожен новий вірш, схвалений Розалією Журавською. 

Як Борис Феоктистович «полов бур’яни на життєвому полі»

Переїхавши молодим хлопчиною з Голованівського району до Кіровограду, Борис швидко «влився» в міську компанію. І хоч родина залишилася в Розкішному, юнаку було комфортно в міському середовищі. Він любив рідне село, але ж у місті вже були «напрацьовані» перші літературні зв’язки, знайшлись однодумці, наставники, дружба з редакціями «Степу» та «Променю». У рядках віршу «Ні, це не забудеться мені» простежується захоплення містом і новим життям. Але це ніяк не свідчило про те, що хлопець забув батьківщину і стежки, якими зі школи повертався до батьківської хати. Туга за дитячими роками описана віршованими творами «Спогад» і «Йду з роботи полем».

Тому Чамлай мав що відповісти критикам, які закидали йому докори про переїзд до міста.

«В інтерв’ю Є. Желєзнякову для «Кіровоградської правди» афористично визначив свою перспективу письменника: «А авторучка … вона може полоти бур’яни на життєвому полі не гірше за добру сапу», – таку цитату знаходимо у статті, опублікованій на сайті Кіровоградської обласної бібліотеки для дітей ім. Є. Маланюка.

У Кропивницькому вшанування пам’яті талановитого земляка відбувається не тільки під час бібліотечних літературних вечорів. На девятиповерховому будинку, розташованому по вулулиці Гагаріна (13), знаходиться меморіальна дошка з іменем байкаря. 

Кропивницький «Калиновий спів» – фестиваль вартий уваги

Фестиваль – це масове святкове дійство, яке охоплює огляд чи демонстрацію певних досягнень у різних галузях. Перед відкриттям фестивалю проводиться дуже багато роботи, на...

Чому новини корисні для людей?

Сучасні люди повинні бути завжди в курсі новин. Після активного розвитку інтернету, дедалі більше людей відмовляється від читання новин у газетах, і вважають за...
.,.,.,.