Юлій Мейтус — видатний український композитор родом з Кропивницького, один з найвпливовіших представників музичного мистецтва XX століття, який пройшов шлях від піаніста-новатора та експериментатора в українському джазі до визнаного майстра опери й камерної музики. Його творчість поєднала народну мелодику, сучасні музичні пошуки та драматичну виразність, а співпраця з Лесем Курбасом та театром «Березіль» стала важливою сторінкою українського авангарду. У цій статті на kropyvnytski.com.ua розповідаємо про біографію Юлія Мейтуса, його перші джазові експерименти, роботу з Лесем Курбасом, історію створення опер «Украдене щастя» та «Ярослав Мудрий», а також камерно-інструментальну спадщину композитора.
Музичне коріння в Єлисаветграді: від молитовного будинку до школи Густава Нейгауза
Юлій Мейтус народився 15 січня 1903 року в місті Єлисаветград (сучасний Кропивницький) у родині єврейського лікаря Сергія Мейтуса. Через політичні трагічні події того часу, які були спрямовані на винищення єврейського населення, сім’я змушена була приховувати своє походження.
Батько композитора щиро любив музику і регулярно відвідував з родиною мистецькі заходи. Тогочасний Кропивницький вирізнявся надзвичайно насиченим культурним життям: від другої половини XIX століття тут творили Іван Тобілевич, Марко Кропивницький, Петро Ніщинський, а місцева інтелігенція відвідувала вистави українських театральних труп.
Особливе значення для формування Мейтуса мала відома музична школа Густава Нейгауза. Навчаючись гри на фортепіано у класі його сина — видатного педагога Генріха Нейгауза, Юлій здобув фундаментальну виконавську підготовку, закінчивши заклад у 1919 році.
Харківський період: заснування першого українського джаз-бенду та оперна практика
Харківський період став для Юлія Мейтуса часом інтенсивного професійного становлення. У 1923 році він вступив до Харківського музично-драматичного інституту, де вивчав композицію у класі Семена Богатирьова — відомого педагога тогочасної музичної школи. Навчання тривало до 1931 року.
Однак студентськими аудиторіями його життя в Харкові не обмежувалося. Майбутній композитор майже одразу занурився у театральне та концертне середовище міста. У 1923–1924 роках він працював концертмейстером у Харківському оперному театрі. Ця робота дала молодому музикантові можливість не просто слухати оперу, а буквально вивчати її зсередини — працювати зі співаками, супроводжувати виступи та добре знати сценічний репертуар.
Серед артистів, з якими йому довелося співпрацювати, були відомі оперні співаки Платон Цесевич та Лев Сибіряков. Для молодого композитора такий практичний досвід був не менш важливим за академічні заняття: він допомагав краще розуміти можливості людського голосу й особливості роботи музики на сцені.
Паралельно Мейтус працював у театральному середовищі Пролеткульту. Харків тих років був одним з центрів мистецьких експериментів, і Мейтус опинився безпосередньо в цьому вирі.
Ще одним важливим захопленням молодого музиканта став джаз. У 1924 році Мейтус організував і очолив один із перших джазових колективів в Україні. Для тогочасного музичного середовища це був сміливий крок: джаз тільки входив у європейське та радянське культурне життя, а молодий композитор уже намагався випробувати можливості нового звучання.
Авангардні пошуки та співпраця з Лесем Курбасом у театрі «Березіль»
Отримавши запрошення від видатного режисера Леся Курбаса, Юлій Мейтус очолив музичну частину революційного театру «Березіль». Цей період став яскравою сторінкою українського мистецького авангарду.
Мейтус створив музичне оформлення до низки культових вистав за п’єсами Миколи Куліша та інших драматургів:
- «Народний Малахій» (1928): новаторське звукове рішення для драматичної притчі.
- «Алло, на хвилі 477!» (1929): музика до надзвичайно популярного першого українського естрадного ревю.
- «Мина Мазайло» (1929): гротескний музичний супровід для сатиричної комедії.
- «97» (1930): музична драматургія до соціальної драми.
Водночас у 1928 році композитор створює свою «Першу сюїту на українські теми для симфонічного оркестру» та розпочинає ґрунтовне вивчення й обробку українського, польського, болгарського, вірменського та російського фольклору. Важливі проблеми інтерпретації народної пісні Мейтус особисто обговорював з бандуристом і письменником Гнатом Хоткевичем та режисером Фавстом Лопатинським.
Вершини композиторської спадщини: 17 опер та переосмислення літературної класики
Оперна творчість посідає особливе місце у спадщині Юлія Мейтуса. Композитор створив 17 опер, частину з них — у співавторстві. Він багато працював з українською літературою, переносячи на музичну сцену драматичні сюжети та історичні постаті. Особливістю його опер вважають увагу до психології героїв та прагнення зберегти силу літературного першоджерела.
Найвідомішою стала опера «Украдене щастя», створена за однойменною драмою Івана Франка. Лібрето підготував Максим Рильський. Прем’єра відбулася 10 вересня 1960 року у Львівському академічному театрі опери та балету.
В основі опери — складний любовний трикутник, але Мейтуса цікавить не лише зовнішня драматургія подій. Музика заглиблюється у внутрішній світ персонажів, їхні переживання, ревнощі, втрати та моральний вибір. Саме тому «Украдене щастя» розглядають як один з найвиразніших прикладів лірико-психологічної манери композитора. У музичній тканині твору відчутні й інтонації, близькі до української народнопісенної традиції.
Інший масштаб творчого задуму демонструє опера «Ярослав Мудрий». Мейтус працював над нею у 1971–1972 роках, а прем’єра відбулася 3 березня 1973 року на сцені Донецького оперного театру. Лібрето написала Олександра Васильєва — дружина композитора — за драматичною поемою Івана Кочерги.
Під час роботи над оперою літературний матеріал було суттєво перероблено. Зі сценічної версії вилучили другорядні сюжетні лінії, скоротили кількість персонажів і посилили динаміку дії. У результаті історичний матеріал отримав більш концентровану музично-сценічну форму.
«Ярослав Мудрий» та «Украдене щастя» показують дві різні грані оперного таланту Мейтуса. В одному випадку композитор зосереджується на драмі окремої людини та її почуттях, в іншому — працює з масштабним історичним сюжетом. Але в обох творах літературна основа стає відправною точкою для самостійного музичного прочитання.
Камерно-інструментальна музика: фольклорні мотиви та педагогічний репертуар
Оперна творчість була лише частиною музичної спадщини Юлія Мейтуса. Паралельно він працював у камерно-інструментальних та вокально-симфонічних жанрах. У невеликих за масштабом творах композитор міг зосередитися на деталях — тембрі інструмента, мелодичній лінії, настрої та інтонації.
Помітне місце в його скрипковому доробку посідають «Варіації», «Поема», «Ноктюрн» та «Алегро». Ці твори демонструють інтерес композитора до можливостей сольного інструмента та камерної форми.
Чимало уваги Мейтус приділяв і фортепіанній музиці. Він створив «П’єси для фортепіано на основі українських народних пісень», у яких академічна композиторська мова поєднується з фольклорним матеріалом. До цього напряму належить і сюїта «В Карпатах», натхненна музичними образами українського гірського краю.
Окреме місце займає педагогічний цикл «12 дитячих п’єс». Через доступні для юних виконавців музичні форми композитор поєднував навчальне завдання з художнім змістом, створюючи репертуар, який міг використовуватися у музичній освіті.
Фольклорний матеріал Мейтус опрацьовував і в масштабніших вокально-симфонічних творах. Він створив вільні обробки трьох циклів українських народних пісень для голосу та симфонічного оркестру. Тут народна мелодика вже звучить у взаємодії із великою оркестровою формою, набуваючи нового музичного прочитання.
Визнання, нагороди та вплив на українську академічну музику ХХ століття
Професійне визнання прийшло до Юлія Мейтуса ще в перші десятиліття його творчого шляху. У 1930 році він став членом Спілки композиторів України, а в 1938–1941 роках входив до її правління. Це свідчило про помітне місце в тогочасному українському музичному середовищі.
Протягом життя Мейтус отримував державні звання та відзнаки. У 1944 році йому надали звання заслуженого діяча мистецтв Туркменської РСР, у 1951 році він став лауреатом Сталінської премії. У 1973 році композитор отримав звання народного артиста УРСР. Державну премію України імені Тараса Шевченка Мейтусу було присуджено вже в останні роки життя.
Юлій Мейтус прожив майже 95 років. Він помер 2 квітня 1997 року в Києві, залишивши після себе велику музичну спадщину. Поруч з ним у творчій роботі була дружина Олександра Васильєва — лібретистка, яка співпрацювала з композитором.
Творчий шлях Мейтуса охопив майже все ХХ століття. Його творчий доробок складно звести до одного стилю чи жанру. Саме ця різноплановість визначає місце Юлія Мейтуса в історії української академічної музики: він працював із театром і джазом, оперою та камерною музикою, професійною композиторською традицією та українською народнопісенною спадщиною.