Заслужений артист України, талановитий режисер, блискучий актор та невтомний новатор, він присвятив своє життя сцені, пройшовши шлях від артиста допоміжного складу до засновника власних театральних форматів. У цій статті на kropyvnytski.com.ua дізнаємось про його шлях від перших кроків на сцені до створення унікального «Театру в музеї» у Кропивницькому.
Серед афіш та оркестрів
Юрій Жеребцов народився 7 вересня 1947 року у Харкові. У 1952-му родина переїхала до Кіровограда (сьогодні — Кропивницький), куди його батька, Олександра Мироновича Жеребцова, призначили керівником обласного управління культури.
Дитинство Юрія минало серед репетицій, концертів та театральних афіш. Батько активно розбудовував мистецьке життя регіону, саме за його участі з’явилася концертна зала філармонії, почалися «театральні весни», а танцювальний ансамбль «Ятрань» пережив період творчого розквіту. Для хлопця це було не просто тлом — радше природним середовищем, у якому формувалося відчуття сцени.
Паралельно з цим Юрій навчався в музичному училищі, опановуючи фортепіано, та ходив до звичайної школи. Спроба зробити наступний крок у бік професійного театру виявилася невдалою. У 1966 році Юрій не склав іспити до Київського державного інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Але ця невдача не поставила крапку.
З 1966 по 1969 рік Жеребцов грав у народному театрі під керівництвом Олександра Флейшмана, який працював у Будинку культури імені Калініна. Це був період, коли сцена вже перестала бути для нього хобі, вона ставала професійною необхідністю, навіть попри відсутність офіційного статусу актора.
9 вересня 1969 року відбувся його формальний старт у професії — Юрія Жеребцова прийняли до трупи Кіровоградського обласного музично-драматичного театру як артиста допоміжного складу.
Армія, відповідальність та вибір
1970 рік для Юрія Жеребцова став переломним одразу в кількох сенсах. Він одружився, у молодої родини народився син, і відповідальність змусила шукати більш стабільну роботу. Так він перейшов до театру ляльок — місця, де сцена була ближчою до ремесла.
Втім, затриматися там надовго не вдалося. Вже наступного року прийшла повістка на службу до армії. Жеребцова направили до будівельних військ у Харкові. Там його театральна біографія тимчасово змінилася на зовсім інший ритм: мулярська робота, казармовий побут та чіткий військовий розклад.
Але сцена не зникла навіть у цих умовах. Завдяки музичній підготовці та підтримці офіцерів Юрій зумів організувати при військовій частині ансамбль. Колектив швидко вийшов за межі внутрішніх виступів: вони грали в гарнізонних частинах, виступали в Будинку офіцерів, брали участь у державних заходах. Один з таких виступів завершився несподіваною відзнакою — Почесною грамотою від Міністра оборони маршала Гречки.
Ще під час служби Жеребцов почав рух у бік професійної режисури. Він перевівся з педагогічного інституту до Харківського державного інституту культури, обравши режисерський курс.
Юрій не приховував свого ставлення до професії й вимог, які ставив до митця. Його позиція звучала жорстко та без романтизації:
«Мене лякають режисери та актори, які нічого не читають або читають мало. Як можна щось створити на сцені, не знаючи великої літератури, великої драматургії?»
Роки змін та боротьби за збереження карʼєри
Після отримання диплома режисера Юрій Жеребцов не затримався в одному місці надовго. Він працював у Шадрінську та Сєрові, у російських театрах, де ритм був жорстким, а постановки вимагали швидких рішень та витривалості. Згодом він отримував запрошення як постановник та виїжджав працювати навіть у Казахстан.
Наприкінці 1970-х Жеребцов повертається до Кіровограда. Сцена, завод, філармонія — все це існувало паралельно, ніби в різних реальностях, які він змушений був поєднувати.
У Кіровоградському театрі ляльок Жеребцов працював режисером та ризикнув на несподіваний крок. У постановці «Мері Поппінс, до побачення» він вперше вивів акторів у живий план, розмиваючи межу між ляльковою сценою та драматичним театром. Для того часу це було рішення, яке не всі сприймали однозначно, але воно чітко показувало його прагнення розширювати театральну форму.
1986 рік додав до біографії Жеребцова ще один непростий досвід — участь у концертних бригадах у Чорнобильській зоні. Це були виступи в умовах, де мистецтво набувало зовсім іншого значення: не розваги, а підтримки та присутності там, де життя вже змінилося назавжди.
Після розпаду Радянського Союзу театральна система занепадала, і Жеребцов змушений був шукати заробіток поза сценою. Він торгував посудом на ринку — робота, яка не мала нічого спільного з режисурою, але дозволяла триматися на плаву.
У цей же період він працював у газеті «Україна-Центр», де писав під псевдонімом «Дмитро Назаров» — на честь своїх синів Дмитра (1970 р. н.) та Назарія (1981 р. н.). Це був ще один спосіб залишатися в професійному полі, навіть коли театр тимчасово зникав з його щоденного життя.
Саме на ринку, серед торгівельних рядів, відбулася зустріч, яка знову змінила його траєкторію. Жеребцова помітив Валерій Дейнекін, тодішній головний режисер театру імені Кропивницького, і запропонував повернутися до великої сцени.
Повернення до сцени та власний театр у театрі
Коли Юрій Жеребцов знову переступив поріг Кіровоградського українського музично-драматичного театру імені М. Кропивницького, це було входження в інший етап професійного життя — більш зібраний, впевнений та водночас значно сміливіший у художніх рішеннях.
Серед помітних акторських робіт — Йосип у «Ревізорі» М. Гоголя, де комедійність поєднувалася з гротеском, та Омелько в «Мартині Борулі» І. Карпенка-Карого — образ, у якому побутова простота набувала майже філософської інтонації. У виставі «Жага екстриму» він зіграв Привалова, а в «Тепленькому місці» за О. Островським — Юсова, вибудовуючи персонажа на межі сатири й психологічного реалізму. Окремою сторінкою стала роль Дон Жуана у «Сповіді Дон Жуана» — робота, де класичний образ отримав більш людське, майже вразливе звучання.
Паралельно з акторською роботою Жеребцов дедалі активніше заявляв про себе як режисер. На сцені театру корифеїв він поставив низку вистав, серед яких «Безприданник» Л. Розумовської, «Сповідь Дон Жуана» та «Дочки-матері» О. Марданя. У цих роботах відчувалася його схильність до психологічного театру без зайвих декоративних ефектів — з фокусом на конфлікті та внутрішній напрузі персонажів.
Ще наприкінці 1980-х Жеребцов зробив крок у бік експерименту, створивши молодіжний театр-студію «Етап». Це був простір, де можна було працювати з новою генерацією акторів та шукати іншу мову сцени — менш академічну, більш живу й ризиковану.
У 2002 році ця лінія продовжилася вже в межах самого театру. Жеребцов заснував камерний театр «Слово». Назва тут була не випадковою — акцент робився на тексті, на акторській інтонації, на точності вимовленого. Це був своєрідний «театр у театрі», де він міг дозволити собі інший темп, іншу дистанцію та більш концентровану форму висловлювання.
Музей, сцена та голос одного актора
Проєкт «Театр у музеї», який Юрій Жеребцов запустив у 2011 році при Кіровоградському обласному художньому музеї, став спробою винести театр за межі звичної сцени — у простір, де тиша експозицій починала працювати як частина драматургії.
Тут він виступав одразу у двох іпостасях — режисера й актора. Серед робіт цього циклу — «Нариси новітньої інквізиції» за А. Чеховим, «Нерв» за С. Єсеніним, «Балада прикмет» за Ф. Війоном, а також «Канікули Кропа» за спогадами М. Кропивницького. У кожній із цих постановок Жеребцов працював з текстом як із живою речовиною, де важлива не лише інтерпретація, а й інтонація, пауза, внутрішній ритм.
Паралельно з театром він активно працював на телебаченні, де спробував перенести сценічну логіку в інший формат. Так з’явився телевізійний літературний театр одного актора — проєкт, у якому класичні тексти отримували камерне, майже інтимне звучання. Окремою сторінкою стала авторська програма «Мистецька майстерня» на обласному телебаченні, де Жеребцов виступав і як ведучий, і як ініціатор розмов про культуру без офіційної дистанції.
Був у його біографії й короткий, але показовий епізод у кіно: епізодична роль у фільмі «Синдром дракона» (2012) стала радше жестом присутності в іншому медіапросторі, ніж повноцінною акторською історією.
Останні роки життя Жеребцова проходили під тиском важких хвороб. Два інфаркти, тяжка форма діабету та проблеми з нирками поступово звужували його фізичні можливості, але не зупиняли роботу. Він продовжував виходити до глядача, навіть коли це вимагало значно більше зусиль, ніж раніше. У 2018 році він одружився з Людмилою Філюковою. 18 березня 2019 року Юрій Жеребцов помер.
За життя він отримав звання Заслуженого артиста України (2012) та низку відзнак Кіровоградської міської ради. Але сам до офіційних формул ставився стримано, без особливого пафосу. Його власне визначення звучало простіше й точніше:
«Головною нагородою артисту завжди було і буде визнання глядачів».
Після нього залишилися вистави, учні, телевізійні проєкти й ті театральні ініціативи, які виходили далеко за межі сцени. І ще — відчуття людини, яка прожила життя в постійному діалозі з текстом, глядачем та власною професією, не відокремлюючи одне від одного